Una vez agotado el ámbito de la alimentación, el libro aborda otro de los aspectos fundamentales para las personas de la época: ¿dónde dormir? La vivienda, y más en concreto las dificultades económicas de los desempleados para costearse una, es la cuestión que trata Díez Espinosa en el último epígrafe de este tercer capítulo. Así nos narra el autor las dificultades de algunos personajes de El día del juicio en torno a esta cuestión: “Además, los Trent no eran los únicos inquilinos que habían dejado de pagarle la renta. También los O´Connell, del tercer piso, estaban en dificultades y llevaban ya tres meses sin pagar un centavo a Lonigan. El señor O´Connell había sido siempre un hombre serio y puntual en los pagos, pero las cosas iban mal en sus negocios y había perdido casi todos sus bienes (…) Por ingrata que fuera la decisión, Martin Lonigan debía comunicar a los Trent y a los O´Connell que abandonaran inmediatamente el inmueble”.

Las páginas dedicadas al “¿dónde dormir?” están divididas en tres apartados: Entre el desahucio y el hacinamiento; La arquitectura del desempleo: colonias, campamentos y hoovervilles; y Las rutas de los sin techo. En el segundo de ellos encontramos un cuadro de George Orwell con algunas anotaciones relativas a viviendas del norte de Inglaterra. En concreto son los hogares que se describen son los siguientes: casa en Greenough´s Row (Wigan), casa en la calle Peel (Barnsley), casa en Thomas Street (Sheffield), y casa en Mapplewell (pequeño pueblo minero). En el epígrafe dedicado a los sin techo encontramos una fotografía con el siguiente pie de foto: “Una cuerda garantiza la estabilidad y el descanso nocturno de los desempleados”. En ella podemos ver a cinco hombres dormidos cuyas respectivas cabezas descansan, dependiendo del caso, en el hombro de un compañero o en una cuerda.

En el ámbito literario, hemos de destacar las referencias a El día del juicio, de James T. Farrell; El camino a Wigan Pier y Sin blanca en París y Londres, de George Orwell; Adios a Berlín, de Christopher Isherwood; ¿Y ahora qué?, de Hans Fallada; La peste parda. Viaje por la Alemania nazi, de Daniel Guérin; La muchacha de seda artificial, de Irmgard Keun; Las uvas de la ira, de John Steinbeck; Los buenos camaradas, de John Boynton Priestley; y Waiting for Nothing, de Tom Kromer. Tras esta enumeración de obras y autores, coincidirán conmigo en calificar de sorprendente el control que el autor tiene sobre el mundo de la novela de entreguerras. Sin embargo, la riqueza documental de estas páginas no termina ahí: abundan las referencias a estudios teóricos y a obras cinematográficas. Dentro del primer grupo nos encontramos con The Tenant Movemente in New Cork City 1904-1984, trabajo de R. Lawson publicado en Rutgers University Press; The Tenements of Chicago 1908-1935, de Edith Abbot y Sophonisba Preston Breckinridge para la University of Chicago Press; La Gran Depresión, de Jen Heffer; La crise des societés impériales. Allemagne, France, Grande-Bretagne 1900-1940 de Christophe Charle; Von drei Millionen drei; y La democracia en Alemania. Historia y perspectivas. En lo que se refiere al cine, cabe destacar Our Daily Bread de King Vidor, y Kuhle Wampe de Slatan Dudow.

Bibliografía:

[1] El desempleo de masas en la Gran Depresión. Palabras, imágenes y sonidos; José Ramón Díez Espinosa - Valladolid - Universidad - 2006.

“Pero entonces, ¿por qué pactó en agosto de 1939 con Stalin? Para comprenderlo, hay que tener en cuenta que ni en 1933 ni en 1939 estaba Hitler en condiciones de atacar directamente Rusia. Antes debía llevar a cabo tres operaciones preparatorias, las tres sumamente difíciles y que tendían a involucrarlo contra su voluntad en un conflicto con Occidente, que entonces significaba Inglaterra y Francia. El hecho de que realizara las dos primeras sin obstáculos ni dificultades demuestra las estupendas dotes políticas de Hitler. Sólo con la tercera operación tropezó y se vio en la necesidad de buscar el apoyo y la ayuda de Rusia, que estaba predestinada a ser su víctima”.

En torno a 1935 las relaciones entre la Unión Soviética y el III Reich estaban prácticamente rotas. Este proceso se acentuó con la intervención de ambas potencias en la Guerra Civil española. Sin embargo, la actitud hostil de Occidente ante las pretensiones expansionistas de Adolf Hitler a costa de Polonia, llevaron a este a buscar la alianza con los soviéticos. Sólo así podría lanzarse a una guerra en el frente francés sin temer una agresión por parte del gigante oriental. Se trataba, en definitiva, de evitar otra guerra en dos frentes; habían aprendido la lección de la Gran Guerra.

Los nacionalsocialistas habían logrado no alarmar en exceso a franceses e ingleses con el “Anschluss” y la desmembración de Checoslovaquia. Sin embargo, los occidentales no iban a dejar pasar su agresión a Polonia. Esta fue la principal razón por la que Adolf Hiter se lanzó a la aventura del pacto Ribbentrop-Molotov. Por su parte, Stalin no veía con malos ojos esta oportunidad: le permitía ganar territorios a costa de Polonia y los países bálticos, ganar tiempo para rearmarse ante el inminente ataque alemán, y empujar a su mayor enemigo a una sangrienta guerra con Francia e Inglaterra. No obstante, los soviéticos no esperaban una capitulación tan rápida por parte de los franceses.

Bibliografía:

[1] El pacto con el diablo; Sebastian Haffner - Barcelona - Destino - 2007.

[2] Anotaciones sobre Hitler; Sebastian Haffner - Galaxia Gutenberg - Barcelona - 2002.

[3] Historia Universal Contemporánea II; Javier Paredes (Coord.) - Barcelona - Ariel - 2004.

[4] La guerra del mundo: los conflictos del siglo XX y el declive de occidente (1904-1953); Niall Ferguson - Barcelona - Debate - 2007.

Вітри од краю до краю,
Від рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.

На подвір’ях клунки, попони.
- І не в безвісті шлях цей? -
Широгрудих коней
Із стайні ведуть бігцем.

На ґанку ще раз мати,
А ти вже доп’яв стремен.
Хлопчак, що його не взято,
Ховається під брезент.

І рветься, рветься фіртка
Квітника із слідами чобіт.
Обози - обози тільки.
На Захід ідуть і Схід.

(примітив)

Посеред лісів, степу
Ловіте тугу труб,
Двигтить і земля, й небо,
Надходить Страшний Суд.

Роздайте одежі гарні
І коні, й воли всі.
Достаток - одна марність,
І щастя - сліпий гріх.

Забудьте жінки й діти,
Невільні звільніть серця.
Легкі і ясні йдіте
Зустріти лице Отця.

І небо, й земля в хмарі.
Нечуваний вітер дме.
Господнє ім’я - Кара.
Господня хвала - Меч.

І жили у розкошах, слабі і блудливі,
І не вірили в велич Кінця.
Та колись уночі, в блискавицях і зливі,
Він злетів у порожні серця.

Вранці вийшли з домів виногради зрівняти
І зрубати оливні гаї.
І безумна пустиня надхненним, як мати,
Смаглі груди одкрила свої.

Грізний Боже суворих і гордо-убогих,
Купино невблаганних пустель.
Ми тобі покладем суходоли під ноги
І запалимо жертвии осель.

Навіщо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.

Що вибереш, чи образ бездоганний,
А чи праобраз для усіх один?
Міцніша віра і дзвінкіший чин
За словоблудіє і за тимпани!

Ось сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми, - сути.
Одвага.  Непохитність. Чистота.
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!…

…………………………………………………

Колисі нащадкам стане час наш - “час
Понурих воєн, варварських звичаїв”…
(Цей час ласкавий, що так щедро нас
Чеснотами одвічними вінчає!…).

На згарищах, що їх покриє порох,
Не залишиться статуй кам’яних:
Лише - леґенд безсмертних кілька… Й їх
Втілятимуть у безконечних творах.

І дні, і ночі. - Та ж коли, коли?
Весна. - Остання чи передостання? -
Хіба ж не всі прекрасні ми взяли
Дари дитинства і дари кохання?

Душа рікою вийшла з берегів.
- Вернить її в джерела воркітливі! -
І небо - синь, і синява - розлив.
І хвилі каламутні і мінливі.

Вдивляйся в неозору далечінь.
- А серце, серце - прапором тріпоче! -
Різкишій вітер чи гостріші очі?
О, шал непогамованих хотінь,
О, ласка - путь коротку і квапливу
Скінчити незміримістю пориву!…

“А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на моодій землі”.
П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурне-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.

Заходить сонце. Кане тишина.
Холодна алябастрова Атена.
Не повернула втомлена луна
Лже-патетичний оклик Демостена.

Над морем день у день важка імла,
І обрис гір в ясних дубах і липах
Не відгадать, як помислів чола
Розважного і хитрого Філіппа.

А там, в майбутній злотній далині -
Шалені коні і гарячі лиця,
Персеполіс у димі і огні
І Олександра божеська десниця.

Пройшли пурпурні фенікійські дні,
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо-мовчазні
Ґраніти леґендарної епохи.

О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах обважнілі віти.
Страшна вагітність, що несе плоди,
Які аж правнукам узріти.

І ці стрункі, сухі чоловіки.
В їх простоті ясній, давно-минулій,
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який
З-посеред них є Сервій Туллій?

Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.

Time sujo, time que se utiliza dos bastidores para conseguir seus objetivos. Esse é o São Paulo Futebol Clube tão falado como time de elite. Mas que foi salvo pela falência por seus dois rivais. Rivais hoje que ele faz questão de esnobar alegando ser maior que eles.

.
Esse time colocou na mídia, através de seus asseclas, que o campeonato mais importante a ser disputado era a Libertadores da América. Campeonato esse que em 2005 ele já completaria 12 anos sem vencê-lo.

.
Mas esse era o ano. A diretoria fez de tudo nos bastidores para vencer o campeonato. Não poderia deixar passar essa oportunidade, inclusive porque iria pegar um time pequeno do Brasil na final. Mas um time que vinha jogando bem, o Clube Atlético Paranaense.

.
Mas por que arriscar, esse mesmo CAP já tinha tirado um time mexicano, utilizando-se principalmente do seu estádio. Jogar lá é uma pressão filha da mãe. Algo mais precisava ser feito.

.
No regulamento da Conmenbol dizia que para sediar a final o time precisaria ter um minimo de 40 mil lugares em seu estádio. Mas em anos anteriores já haviam sido feitos jogos em estádios de menor capacidade. Mas como???

.
Simples, se o outro time aceitar, você pode se utilizar do seu estádio para jogar. Assim como comemoramos nosso principal titulo em nosso estádio. Por que o não tão grande, mas digno Deportivo Cáli, aceitou jogar em nossa casa.

.
O motivo para o São Paulo ter pipocado de jogar na Arena é por que o mesmo ainda não havia vencido lá. E a sua imagem de time perfeito não podia ficar arranhada, precisava daquele título.

.
O Atlético fez o possível, tentou colocar arquibancadas móveis, para que o limite minimo de 40 mil lugares fosse respeitado e ele pudesse fazer prevalecer o seu mando. Mas os são paulinos, fortes nos bastidores, fizeram de tudo para que não fosse aceito pela Conmenbol.

.
Mas o pior ainda estava por vir; o São Paulo, alegando não confiar em árbitros do seu próprio país, vetou os Árbitros brasileiros. Daquela que seria a primeira final de dois times de uma mesma nacionalidade na libertadores da América. Exigiu árbitro internacional, e ainda jogou a pressão para cima deles afirmando que o mesmo Atlético havia sido beneficiado no confronto contra o Santos.

.
Aí foi um prato cheio, jogar a primeira partida em estádio neutro e fazer a segunda partida em seu estádio. Que é duramente criticado palas outras torcidas de São Paulo como um lixo de estádio por ter vários pontos cegos em todo o campo.

.
Hoje eles se orgulham desse lixo de 5-3-3, se dizem o clube mais invejado do Brasil. Mas quem vai ter inveja de um time podre que se utiliza de “maracutaias” nos bastidores para conseguir seus títulos? Eu prefiro minhas duas filas, pois meus titulos foram ganhos com esforço e sem maracutaia. Mesmo que a imprensa tente passar um suposto esquema Parmalat ou esquema Traffic. Como você é sujo, São Paulo Futebol Clube.

.
Agora respondam um pregunta simples, que todos os times, mesmo os pequenos, respondem sem hesitar! Qual a data de fundação de vocês? 1930 ou 1935? Acho que nem os atuais diretores sabem!!

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в’ється над ним

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.

Сховалось равликом місто.
Січе його дощ, січе.
В під’їздах будов - тісно,
Набої через плече.

Забиті. Числить? Ледве.
З-під мурів - повів гниття.
Життя, що таке щедре, -
Багате таке життя.

Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмельний украй.
Ти збурилось пінно-пінно
І - вилилось через край.

Страшно в горах вночі в самоті хати.
Небо чорне, низьке випива вічі.
Час біжить, час бренить, час сплива в вічність.
Тіло прагне дванадцять синів мати.

А на долах вітають пору яру.
Душі - дзвінко-стрункі і тіла - пружні.
І тортури стріча й стріча кару
Гордовита зухвалість, тверда мужність.

День - прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.

Просте каміння - як прості слова, -
Відбите листя - шелести і шуми, -
Вони звучать, мов мушля, що хова
Ще музику глибинної задуми.

Чим заступити ці легкі рядки,
Прозору радість творчого спокою,
Речевість і упевненість руки?
Та вийдеш ти  з затишного покою

І десь на розі, десь, де ми берем
До рук газету, в поспісі зім’яту,
Тебе розітне лезами сурем
Невблагана екстаза атентату.

А.М.

У твоїх покоях сутінь,
Синя сутінь звідкись з України,
І журбі в них так безпечно.
Його образ, тихий літній вечір
Над смутними луками Горині,
Образ тихий, наче вечір.

А ти знаєш, сьогодні уранці розривалися хмари
І з прокльонами сонце шалене било в дужі літаври.
Там, горою, по стернях, величні й страшні, як почвари,
Переходили люди з серцями мідяними!

М.А.

На хмурих сходах зупинись на мить
Заглянути у казку баговинну.
Ось промінь впав з-посеред верховіть
І засвітив його шматком бурштину.

На листя ти задивишся бліде,
На черепашку равлика прозору,
І в цю хвилину дівчина пройде
З школярським ранцем сходами нагору.

І ти вже знаєш: проминуть роки,
А ти ховатимеш, немов коштовність,
Води бурштин і одягу кратки,
Однаково прекрасну невимовність.

Вранці - сонце і небо чисте,
І пташині радісні хори.
О, хвала, хвала Тобі, Христе,
Ісцілилося серце хоре.

І пожовклій руці - ніга,
І червневий день - миттю,
Покривати Твою Книгу
Позолотою і блакиттю.

Де вагання всі молодечі,
Де лицарські мої гордині?
І кладе цинобровий вечір
Темно-сині, густі тіні.

Хтось метнув неминучу стрілу.
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір.
Чисті барви на диво веселі.
Замість неба, і міста, і гір -
Небувалі пливуть акварелі.

Ти, що мечеш всі стріли - Один,
Тільки ласка-стріла твоя злотна.
Замість жаху бездонних глибин -
Дай узріти барвисті полотна!

Наш табор між чагарниками,
І синя - лінія лісів.
Щитів і шкур гарячі плями,
Сліпучість сонця і списів.

Щодень, щоніч, то менша віддаль.
Легкий похід без вороття!
Наш бог - маленький чорний ідол
В наметі нашого вождя.

Ось він виходить - серце львине -
На тіло бризнула роса.
Ніхто списа, як він, не кине
І не відіб’є так списа!

І над річки вогню і крови,
Над власне горло - дорогі
Нам очі тужно-гебанові
І руки юні і тугі.