Но ночь продолжается. Отсос (он же Павка Корчагин), и он о ногах, вот... показывает, приподнимая подол ночной рубашки и отводя за дверь в ванной комнате, туда, где обычно на двух скобах развешанные джинсы от падения задерживают швабру. Под голенью раны разбросаны маленьким архипелагом, как раскраска над правой лобной долей Горбачева.

Меня же, я объясняю официальный тон, приглашают в Госдуму на встречу с родителями одного парня, столь горячо зазывают уже так давно и так расписывают возможные преимущества от знакомства, что почти согласен и готов назначить встречу у Охотного ряда, дом 1.

У одного из родителей, многоподбородого толстяка, уже была возможность для работы и наблюдения за мной своими притопленными в щеках пенсне, да и докучливый этот дядечка у меня из головы все никак не шел. "Старик, старик", - машет мне руками Павка, и я стремглав как от незадачливых грабителей с Дмитровки спасаюсь темными переулками.

По-перше хочу сказати величезне спасибі братикові Боді за шалену ідею:)

А було все так. Відпросилася я в четвер, 14го серпня з вже остогидлої роботи трохи раніше й шарилася собі безтямно містом. Вирішила, що це слушний час аби випити баночку пива та посидіти на сходах на ХаТОБі. Так воно, в принципі, і було. Тож десь на середині банки в мене виникла невимовна потреба з кимось поговорити. Я набрала номер своєї давньої подруги Олі (Курпасс привіт!). Поговоривши трохи ми з*ясували, що їй треба шукати хатку. На цій хвилі, власне, я і відправила смс Боді з запитанням про те, чи не має він на прикметі когось, хто здає квартиру.

Реакція братика була миттєвою: він тут же передзвонив та випалив щось про те, що він у Старгороді з другом п*є пиво, хоче йому показати нашу "П*яну Свиню" (то такий заклад у Харкові у парку Горького), що я якщо хочу то можу приєднатися до них, і що він їде сьогодні в Ліску (Лисячу бухту) на вихідні лікувати голову і в цьому я знову ж таки мушу приєднатися до нього.

Кілька секунд я зосереджено переварювала інформацію, а десь за годину, сидячи в тій самій "Свині" я вже лихоманливо відпрошувалася з роботи на наступний день та вирішувала домашні проблеми по телефону. Десь ще за півтори години я пакувала речі. Тут як завжди не обійшлося без промахів: я таки забула зарядку до свого мобільнника і з*ясувала це лише в поїзді... Але це все дрібниці - ми їхали в ЛІСКУ!

В принципі, півдороги я та Бодя проспілкувалися, іншу половину проспали. Прокинулися ми вже в Криму. Я одразу ж почала припухати від кількості пропозицій зняти хату, купити путівник, морозиво, напої... Так чи так, надихнуло нас лише пиво:)

Феодосія. Коротка перебіжка до ринку, де ми сідаємо в автобус на Коктебель через Біостанцію. В дорозі я починаю вже почуватися сніговою бабою, що тане. Спека стоїть в бусику неймовірна. Навіть важко дихати. Я втикаю у музику Джеймі Каллема. Трохи допомагає.

Нарешті ми доїджаємо! Ще хвилин 30 і ми влаштовуємо перше купання в росолі (себто в морі) так і не дійшовши до бухти. Починаю знову почуватися людською істотою.

Нарешті Ліска! В першій же чайхані зустрічаєм Бодіних друзів у великій кількості. Залипаємо там же в тіньочку десь години до 5-6... Потім чалимо на стоянку, додому. Десь на межі Ямайки та Куби. Але мені то все вже пофігу. Від шмурдяку стає весело і я радісно падаю на вуха двом москвичкам, що вписалися разом із нами до того намету. Здебільшого спогаді зтерті та розмиті. Але, здається, я нікого не образила. Ще десь годину потому я стирчу одна на березі сидячи на відстані метру від Моря. Згадую всіх своїх друзів та знайомих, що люблять тут відпочивати. Пишу нерозбірливі дурні строки. Щось на кшталт: я знаю, що в цей момент ти так само сидиш і дивишся на Море. Бо Море в нас одне на двох. Так чи так цю ніч я сплю в наметі, обнімаючи Настю, іншу москвичку. То не від любові великої - просто в наметі стільки бегів та речей, що фізично вміститися там двом можна тільки міцно притулившись одне до одного. Вагомий мінус - перевертатися доводилося теж одночасно.

Загалом другого дня друзі братика чалять на Харків, а ми лишаємося. З наметом. І надувним матрацом. І чотирма москвичками.

Прокинувшись на світанку я та Аня катимо на пікаділі хоч за чимось. Назад вертаємо вона із соком я з водою. Раптом прямо з намету випулюється та підрулює чувак абсолютно неадекватного вигляду. Важко йому - видно одразу. Як я і думала: аск. Дати води чи соку. Я піднімаю очі на чувака... В мене ледь серце не стало! Шнурок!

-  А тебе Паша звати... - напівствержую я.

- Да, Паша.

- Шнурок...

- Ага.

- Ти мене не впізнаєш. Ми з тобою тусували в Кийові.

- Та я багато з ким тусував...

Розходимось: ми додому - він назад до намету. Сидячи на березі я розумію, що так не має бути. Кажу всім:

- Піду потусую трохи.

Ніхто не проти. Йду на Пікаділі, маючи невідкладне бажання щось випити. Назад вже чалю з літровим пивом. Сідаю біля Моря наобум десь посередині шляху додому. П*ю, курю... Намагаюся думки до ладу привести. Підходить до мене вже інший чувак тіки з кружкою - типу пива налити. Не питання. Випий за моє минуле. Раптом десь збоку до нас підходить знову Шнурок.

- А ти мене таки не впізнав... - кажу трохи розчаровано.

- Щось знайоме, та не можу пригадати...

- А ім*я Марла тобі нічого не каже?

Блін! Такі щирі емоції!

- Марлочка! Я тебе не признав одразу! ти так змінилася! в тебе ж було руде волосся! і окуляри...

Десь хвилин 20 розказуємо одне одному якийсь брєд перебиваючи одне одного. Я надзвичайно рада. Таких людей більше нема. Ідемо за традицією на Чукотку курити трубку миру. Потім на берег. Я віддаю Шнурочку свою обручку, що досі носила її на пальці. Він мені свій відрізаний дред. Майже ритуал. Напрягає тіки той чувак, що аскав у мене пиво. Вподобав він мене чи що? Та за хвилину з криками про те, що капітан Креведка завжди відбиває в нього дівчат іде собі кудись.

Щоправда потім з*являється знову та починає задовбувати мене питанням про те, скільки мені років. А я вже в не зовсім адекватному стані кажу йому зі стрьомним виразом, що я відьма і насправді мені вже більше 400 років. Гоню. Він знову десь губиться. А я знову слухаю як Паша грає на гітарі. В нас із ним якийсь ментальний зв*язок напевно. Просто відчуваєш людину на відстані і все. Знайомлюся з цікавим дядьком Сашею з Москви. Видавець. Цікаво. І любить "тяжеляк":)

Наступні два дні я радію життю, періодично натикаючись на Шнурка, Бодю, Олю, Аню, двох Насть...

Треба вертатися....

Ще десь тиждень я не працюю, а створюю ілюзію своєї присутньості на роботі. А тепер от ще й застуда. У неділю температура була майже 40. Зараз ліпше.

А емоції від поїздки досі живі та сильні. Добре, спокійно... Я зустріла людину, яку хотіла зустріти найбільше. Пройшло 3 роки. Дякую всім силам, що зробили це. Дякую всім. Дякую, Море.

Som Tom Waits sjöng en gång - I'm walking down the street and I'm trying not to smile. I själva verket skrattade jag mig fördärvad.

как заебывает, что я заебываю как заебывает, что я заебываю как заебывает, что я заебываю

я сам себя заебал я сам себя заебал я сам себя заебал я сам себя заебал я сам себя заебал

мне говорят, что надо поебаться мне говорят, что надо поебаться мне говорят, что надо поебаться

тогда перестану заебывать тогда перестану заебывать тогда перестану заебывать

P.S. Отсос, Надежда Михайловна мне сказала ровно то же самое, что и ты. Поэтому грустно.

Я люблю тех, кого выбираю. И выбираю тех, кого люблю.
И я буду их защищать.

Облокотясь на локоть,
Я слушаю шорох лип.
Это хуже, чем грохот
И знаменитый всхлип.
Это хуже, чем детям
Сделанное "бобо"
Потому, что за этим
Не следует ничего.

Все эти керуаки и блие дают ощущение, что у тебя есть надежда. А на самом деле её нет.

Вырубил уже телефон и вырубаю интернет, на ближайшие два дня в коммуникативном пространстве современности меня нет.

От лица всех окружающих этого человека людей, желаю наискорейшего выздоровления и вообще... Чтобы гопники горели в аду!

Bla-bla-bla, skulle jag dricka bara lite mindre)

Ой, Оль, смерть это ужасно. Правда, ужасно, но в то же время и как какая-то конечная точка отсчета. Отсчета и отчета. Для многих смерть что-то вроде страшилки из фильмов ужасов "страшно, да не со мной, и еще к тому же нарисованная". Для кого-то, наоборот, повод вдруг внезапно осознавать, что "все минует, все пройдет", какая-то каждодневная катастрофа, обнуляющая все наши помыслы, наши радости, наши страдания...

На самом деле смерть - рядом. У меня уже умер одноклассник. Один из немногих, который был действительно хорошим человеком, глуповатым, оторванным, смешным, но добросердечным и по-настоящему хорошим.

Должны мы переживать по этому поводу? Наверное, да. Убиваться? Ни в коем случае.
Просто принять как данность, что есть самый высокий... не суд... этот вопрос можно оставить людям верующим, готовы ли они принимать идею, что за все, что они делают лично они ответственности, а скорее, суждения не несут. Нет, не суд, а критерий оценки.

Знание о нашей конечности не должно ослаблять, наоборот, придавать каких-то сил, давать мотивацию чувствовать и делать здесь и сейчас. Стараться. Стараться быть добрым и не обижать других, стараться помочь и выслушать, стараться для себя и для них. Потому что могут остаться люди - и мы можем оказаться в их числе - которым никто не поможет и к которым никто не прислушается, которые проплавают всю жизнь на поверхности и ничего никому не принесут. Пустоцветы.

Так что расстраиваться из-за смерти нельзя - кто умер, тому не просто все равно, того уже нет, как нет и его оценки "это хорошо для меня", "это значит то", "то говорит об этом". Для нас - больнее горечь утраты, чем смерть. Горечь того, что мы не успели сделать желаемого. Представь, что кто-то отправился за границу и так далеко-далеко, что и авиапочта ни одного сообщения не донесет.

Мы страдаем из-за этого? Да, страдаем. Но это страдание - в нас, в нашей голове, мир от этого не становится хуже. Так и смерть.

И потом, все-таки не Ходасевич.
А Цветаева.

Гора горевала о страшном грузе
Клятвы, которую поздно клясть.
Гора говорила, что стар тот узел
Гордиев — долг и страсть.

***

jag minns inte
jag har ett hat i huvudet där allting försvinner
jag ska nog plastikoperera mig
jag är rädd att det ska göra ont
jag sätter allting i halsen
jag ska nog gå härifrån nu
jag är rädd för smaken i munnen
jag är rädd för mitt liv
jag måste ringa en taxi
jag pratade så tydligt jag kunde
...

L.M.s.156.

А в этом время Азар на войне.